Культурно-общественный центр ШELTER+ и программа ТРК «Рудана» «Книжная полка» впервые собирают на одной сцене лучших поэтов трех поколений. Поэтический марафон «Три поколения» состоится в КГЦ ШELTER + в эту субботу, 6 апреля, в 16:00.

Это должно стать действительно беспрецедентным поэтическим событием, ведь три поколения ярких криворожских поэтов, которые до этого фактически не пересекались, будут читать свои стихи нон-стоп. Каждый услышит и оценит других и будет услышан и оценен сам. Как говорит инициатор марафона Ольга Хвостова: «У нас прервана связь поколений, в частности, и поэтических, и мы попробуем начать ее восстановление. Каждый автор независимо от возраста и заслуг сможет в течение трех минут прочитать несколько своих стихов. Это не соревнование, а знакомство, которое – очень бы хотелось! – перерастет в новые интересные межвозрастные творческие проекты».

Действительно звездный состав:

Старшие - Любовь Баранова, Григорий Туренко, Феликс Мамут, Виктор Гайдаш, Олег Павлов, Василий Белоусов, Татьяна Мелихова и другие

Средние - Инна Доленник, Макс Кабир, Ольга Хвостова, Валерий Керчи, Светлана Мокряков, Геннадий Крашенинников, Татьяна Дреева, Александр Ерлыков и другие

Младшие - Ирина Божко, Ирка Роик, Майка Андреева, Кристина Тульчинская, Екатерина Бондарь, Ярослав Титенок, Полина Карамушка, Ангелина Среда и другие.

КГЦ ШELTER + находится по адресу: ул. Армавирская, 28 (р-н 44-го квартала).

Справки по тел. 097-77-66-340

ИА Кривбасс On-Line г.Кривой Рог

Моя гимназия

О гимназии

• Криворожская Терновская гимназия - учебное заведение для способных и одаренных детей, осуществляет учебно-воспитательный процесс в соответствии с государственными планами гимназического образования с профильным обучением. Гимназия является центром научно-методической, поисковой, экспериментальной работы учителей города.

Материальную базу гимназии составляют современные учебные кабинеты, спортивный зал, столовая, библиотека с читальным залом, компьютерный класс, лингафонные кабинеты. Кабинеты физики, химии, географии, биологии оснащены современным оборудованием.

Гимназия имеет доступ к сети Internet, собственный сайт, ученики ведут активную переписку со сверстниками других государств. Библиотека гимназии имеет компьютерное обеспечение. За время обучения гимназисты качественно усваивают два иностранных языка, приобретают навыки научной, экспериментальной, поисковой работы.

Гимназия обеспечивает творческий рост каждого ученика через его индивидуальные способности и таланты.

В гимназии царит атмосфера сотрудничества, взаимоуважения, заботы о взаимных успехах.

Считайте меня гимназистом !

Одноклассники

Google+

В рамках ежегодного городского конкурса «Украина моя цветущая» во многих учебных заведениях Кривого Рога при поддержке народного депутата Украины, председателя Криворожской городской организации Партии регионов Александра Вилкула, проходят литературные слушания и лекции на тему: «Литературное наследие Криворожья».

2008 год посвящен творчеству поэтов - «рудановцев», трагически погибших в ноябре 1982-го года в автомобильной катастрофе. Лекции читают известные в городе журналисты, писатели, поэты – люди, лично знавшие погибших. Конкурс «Украина моя цветущая» призван выявить лучших представителей творческой молодежи Кривого Рога. По итогам прошлого года был выпущен литературный сборник, в котором представлены работы призеров и победителей конкурса. Отныне криворожский литературный Олимп ежегодно будет пополняться новыми именами молодых авторов.

В Криворожской Терновской гимназии, расположенной в одном из самых отдаленных микрорайонов Кривого Рога Даманский, нас ожидал радушный прием: чаепитие с плюшками, которые выпекаются здесь же, в столовой гимназии. Можно было бы подробность эту и опустить, но… Защемило сердце и вспомнилась школа. Повеяло прошлым, милым, добрым, наивным и счастливым прошлым. Я спросила директора гимназии Виктора Ивановича Гайдаша, как удается сохранять дух школы советских времен, где учителя «похожи» на учителей в высоком понимании этого слова: в одежде, в манере говорить и держаться. Где в коридорах пахнет свежеиспеченными булочками, где царит обстановка, которая заставляет окунуться в ностальгию по прошлому, когда государство относилось к школьному образованию как к одному из приоритетных направлений развития общества.

- Никакого особенного секрета нет. Просто мы все, - и педагогический коллектив, и ребята, любим свою школу. Нам, педагогам, доверено не только учить, но и воспитывать детей. Наши дети в гимназии проводят большую часть своего времени, и они не торопятся после школы домой или на улицу. Так, например, родился гимн нашей гимназии. Мы издаем собственную газету «Гимназист». Редактором этой газеты является наш ученик Марк Мельник, юное дарование. Он пишет стихи и статьи в нашу газету. И таких как Марк у нас много. Поэтому новость о том, что к нам приедут с лекцией о поэтах-«рудановцах» вызвала у ребят неподдельный интерес, и думаю, что многие из них непременно примут участие в литературном конкурсе.

Особые слова благодарности директор высказал в адрес народного депутата Александра Вилкула. Виктор Иванович показал нам книгу – роман Григория Скрипника «Остановись. Запомни. Позови», который увидел свет только благодаря народному депутату.

- Почему-то в городе мало кто об этом знает, а жаль, - продолжил Виктор Иванович,- почти все, кто сегодня занимают руководящие должности в городской администрации - «технари». Им не до творчества в «железном» городе. Отрадно видеть, что приходят во власть люди другой формации: не чуждые творчеству, знающие и любящие свой край, город. Его небезразличное отношение к творческому потенциалу Кривого Рога вызывает уважение у городской интеллигенции. Такие люди, как он – явление сегодня редкое. Не смотря на то, что Александр Вилкул является почетным президентом двух огромных предприятий и народным депутатом Украины, он еще с таким энтузиазмом занимается молодежью. Удивительно, как он все успевает!

Лекция проходила в актовом зале. Ее читал Алексей Николаевич Цыбань, депутат от Партии Регионов Центрально-Городского районного совета, большой знаток творчества криворожских мастеров художественного слова. Ребята, затаив дыхание, слушали рассказы о погибших поэтах и их стихи. Закончилась лекция стихотворением Надежды Иваницкой, одной из тех, кто погиб в тот ноябрьский день. Его прочитал сам директор гимназии.

Напоследок Виктор Иванович обратился к своим ученикам со словами:

- Мир поэзии – особый мир. С Омаром Хаямом советуешься. Открываешь Есенина – любишь и буйствуешь. Пушкин – это целая Вселенная! Может быть, благодаря конкурсу среди нас вдруг запылает огонь нового таланта!

Наталья Работа

(Материал предоставлен пресс-службой Криворожской городской организации Партии Регионов)

Щойно стемніло на вулиці, як уже зібралася команда. Хлопці та Інка сьогодні особливо нарядні. Ще б пак! Такі події, як прийом у команду, відбуваються не часто.

— Ходімо за мною,— наказала Інка, і хлопці ланцюжком рушили у напрямку степу, де крізь багряні спалахи призахідного сонця проглядала зграйка дерев, що ніби збіглися на якусь таємничу раду.

Коли опинилися на місці, Інка відразу ж розпорядилася:

— Только Макухо, розклади невеличке вогнище!

— Єсть розвести вогнище! — чітко відповів Только.

— Гриню Буц! Марш на дерево і пильнуй за всім, що діється довкола!

За кілька хвилин посеред невеличкої галявини весело палахкотіло вогнище, й Інчина урочисто-мовчазна команда стала півколом лицем до вогнища.

— Вітюх! Запали смолоскип і передай його Макарові!

Вітюх чітко виконав наказ свого командира, і в Макаровій руці з'явився палаючий смолоскип. Інка наблизилася до Макара.

— Здійми смолоскип угору! Макар підняв.

— А тепер повторюй за мною слова нашої присяги: «Я, нащадок криворізького гірника, вступаючи до руданівської команди, даю слово честі бути їй відданим і обіцяю: зберігати всі таємниці, виконувати всі накази ватажка, творити лише добро!»

Макар повторив слово в слово.

— А тепер,— проказала Інка,— кинь свій смолоскип у полум'я і перестрибни через вогнище!

Від смолоскипа вогнище ще дужче спалахнуло, і Макар. високо пролетівши над ним, приземлився просто в обійми команди. Лише Вітюха серед них не було. Він мовчки підійшов до Макара після всіх і міцно потис йому руку.

— Ну ось тепер ти вже наш! — штовхав у плече Макара Только Макуха.

— Друзі, спасибі, як кажуть, за теплий прийом. Я, правда, лише одне не зрозумів: чому саме ваша, я хотів сказати, наша команда називається руданівською? Чув я колись по радіо, ніби десь у світі створений клуб рудочубих, але ж серед нас, крім Макухи, жодного справжнього рудого.

— Якщо ти вже став руданівцем,— проказала Інка,— то наберися терпіння до кінця. Попроси діда Андрія розповісти тобі легенду про чарівну Рудану.

— Тепер мені трохи прояснилося. Ру. Рудана. Цікаво, що за таємнича особа ця Рудана?

— Та не забудь, Макаре, ще раз нагадати дідові про нашу згоду допомогти археологам.

Руданівці водою з каністри пригасили вогнище і поодинці розбрелися по домівках. Звичайно, найкращий настрій мав цього вечора Макар. «Якщо мене прийняли в таку команду, то не такий вже я слабак, як назвав мене колись батько»,— думав дорогою Макар.

ЛЕГЕНДА

— Діду! Дідусю! — неголосно погукав Макар, прочинивши двері в сусідню кімнату.

— А, це ти, внучку! Що сталося?

— Діду Андрію,— урочистим голосом проказав Макар,— а мене сьогодні прийняли в руданівці!

— Справді? Вітаю! Я навіть не сумнівався, ти пройдеш через усі випробування. Молодець, Макаре!

— Діду Андрію, розкажіть, будь ласка, про Рудану, а то я так і не встиг розпитати хлопців…

— Та Інку. Звичайно, якщо вже ти став справжнім руданівцем, мусиш неодмінно знати легенду криворізьку Рудану.

Макар швиденько забрався до діда під ковдру і вимкнув електричний світильник.

— Тож слухай, внучку,— почав свою розповідь дід Андрій, і Макар, затамувавши подих, ловив кожне його слово.

— Було це дуже давно. Глибоко-глибоко землею жили собі цар Рудий, цариця Руда і дев'ять їхніх синів: Рудь, Рудяний, Рудик, Рудань, Руденко, Рудасик, Рудянець, Рудило, Рудько та десята донька Рудана, І мали вони у своєму царстві велике-велике багатство — залізну руду. Бувало, цар Рудий з царицею Рудою пройдуться своїм підземеллям, милуючись багатством, і коли переконаються, замок від рудого підземелля зачинений, то витанцьовують від задоволення.

Одного темного дня (бо під землею завжди темно) зібрав стурбований цар Рудий свою велику родину на велику раду, мовивши:

— Сини мої! Живемо ми тут спокійно мільйони літ і не знаємо того, що над нами з'явився запеклий ворог, який прибирає до рук і сушу, і небо, і море. І вже недалекий той час, коли він насмілиться дістатися до підземелля, тобто до нас із вами.

— А як цього ворога звати? — запитав Руд:

— Ім'я його—Людина!—відповів цар Руді

— Тату, чим саме налякала тебе ця Людина? Допитувалась Рудана.

— Вона збирається відібрати наші залізні скарби, щоб у майбутньому будувати фабрики, заводи, залізниці. Але цьому ніколи не бути!

— Тату, я з вами не згодна! — вигукнула донька Рудана.— Якщо Людина шукає залізну руду, щоб творити добро, значить, ця Людина добра. І ми повинні їй допомогти.

— Але ж тоді щезне весь наш рід, наше багатство!

— Не рід, а зло у вигляді жадоби. Зрозумійте, тату, той, хто віддає, стає ще багатшим. І я все зроблю, щоб допомогти Людині.

— Не лізь поперед батька в пекло!—гримнув розгніваний Рудий. І тут же наказав:— Негайно зачинити Рудану в підземну темницю і не випускати без мого дозволу!

Як не вмовляла цариця Руда не карати доньки, цар Рудий навіть слухати не хотів її.

— Діду Андрію! І Рудану справді заточили у темницю? — звівся на ліктях Макар.

— Авжеж, авжеж, внучку. Брати Рудань та Рудило підхопили її під руки і відвели до підземелля, а потім повернулися на велику раду. Про що вони там говорили — Рудана не чула, але одне вона добре знала: руду без битви її родичі не віддадуть.

Саме на цей час на землі проводжав Старий Коваль сина Коваленка на пошуки залізної руди, бо та, що лежала на поверхні, скінчилася, а їм на своєму віку ще багато чого треба було викувати.

Попрощався син з батьком та й каже:

— Ще з розповідей наших предків відомо, що ця руда знаходиться під нами, от тільки як дістатися до неї — нікому невідомо і ніхто тобі не підкаже. Походи, пошукай, можливо, й знайдеш вхід у печеру царя Рудого. Якщо тобі вдасться роздобути Залізний Ключ від рудого підземелля, значить, люди матимуть багато металу, а якщо ні, то доведеться нам знову орати землю дерев'яною сохою, їздити на конях, плавати лише на човнах.

Нічого не взяв Коваленко в дорогу, крім ліхтарика та люстерка, подарованого мамою на згадку.

Пішов Коваленко шукати вхід у царство Рудого і знайшов-таки, недалеко від дому, на березі річки Саксаганьки.

— Дідусю, так це ж недалечке від нас!

— Авжеж, Коваль так і казав. Повела його печера глибоко-глибоко в підземелля, туди, де ні сонця, ні дерева, ні пташиного співу. Ішов він, ішов, освітлюючи дорогу ліхтариком, і ставало йому дедалі важче. Коли це чує, хтось стиха схлипує, та так жалібно, що в самого серце від болю стиснулося. Оглянув усе, нікого не видно, пройшов з ліхтариком кроків п'ять — і тут помітив залізні грати на трьох замках.

— Хто це тут плаче? — запитав пошепки Коваленко.

— Це я, Рудана,— відповіла царівна. Придивився Коваленко і побачив дівчину нечуваної вроди: личко біле, коса — пшенична, а очі — блакитні.

— Ти — хто? — перепитав зачарований Коваленко.— І як потрапила за грати?

— Я — Рудана. Мій батько, цар Рудий, посадив мене сюди за те, що я хотіла віддати залізну руду Людині. А хто ти, незнайомцю? — запитала Рудана.

— Я і є Людина! Я прийшов до твого батька відібрати залізну руду.

— Чому ж я не бачу тебе? Чим ти мене осліпив? Коваленко сховав за спиною ліхтар, і Рудана зразу ж вигукнула, втираючи сльози:

— А тепер — бачу!

Перед Руданою стояв хлопець-красень з блакитними-блакитними очима і дужими-дужими руками.

— Добре в тебе серце, дівчино,— каже Коваленко,— якщо ти збираєшся зробити людям добро. Я визволю з темниці тебе!

— А я допоможу тобі, Людино, відшукати Залізний Ключі

Від цих слів молодий Коваленко відчув у руках дужу силу. Ухопив він ті грати, вони й розлетілися в різні боки разом із замками.

— А тепер, Людино, ходімо в царські палати до мого батька!

— Але ж твій батько накаже схопити мене, а тебе знову замкнути за грати.

— Тебе він не помітить, якщо ти світитимеш ліхтарем, а за мене не бійся.

Заходять вони в царські палати і бачать: в одному кутку плаче мати-цариця, в другому — цар Рудий сидить, думу думає.

— Тату! — впала перед царем на коліна Рудана, а цар Рудий підхопився на ноги та як гримне:

— Хто це випустив тебе з темниці без мого дозволу?

— Я сама вибралася. Від моїх гарячих сліз навіть грати розплавились.

— Що ти хочеш, говори! — невдоволено буркнув батько, намагаючись заспокоїтись.

— Скажіть, тату, де знаходиться Залізний Ключ від рудого підземелля?

— Навіщо він тобі здався?

— Я хочу передати його людям!

— А ти про мене подумала? Ким стану я, якщо задарма роздаватиму свої скарби?

— Хоча б ковалем!

— А сини? Ким стануть мої сини?

— Коваленками!

Упав цар Рудий на коліна, опустив голову низько-низько, і Рудана помітила, як по старечих щоках потекли сльози,

— Чому ви, тату, плачете? Невже вам так шкода Руди?

— Дуже шкода, але ще більше шкода. тебе. Хотів би я змінити гнів на милість І виконати твоє бажання, але не можу.

— Чому. тату? Чому?

Підвів цар сиву голову і проказав:

— Весь секрет, доню, в тому, що Залізний Ключ від рудого підземелля — це ти.

— Я вас, тату, щось не розумію.

— А що тут розуміти? Той, хто хоче одержати Залізний Ключ, повинен спалити тебе на вогні й викувати його.

— Діду Андрію! — затормошив дідуся Макар.— А Коваленко чув слова Рудого царя?

— Звичайно, чув. Він же стояв поряд.

— А що було потім, дідусю?

— Вийшла Рудана з царських палат, а слідом за нею Коваленко поплівся, блідий, наче крейда, — так важко стало йому від царевих слів.

— Ходімо! — врешті проказала Рудана до Коваленка.

— Куди? — не зрозумів її невидимий супутник.

— До кузні. Ти викуєш Залізний Ключ від рудого підземелля!

— Я не хочу, не можу, не буду!

— Заради людей—треба!

— Але ж ти, Рудано, згориш. А ти для мене — найдорожча у світі.

— Все одно. Людино, ми не зможемо бути разом, бо ти народився під сонцем, а я — під землею. Але я не загину. Я щодня приходитиму до тебе в кузню у вигляді іскристого металу, і ти виковуватимеш з мене або меч, або орало.

Коваленко збирався ще щось сказати, але не встиг.

Рудана в багряно-червоному вбранні кинулась у горнило, і вогонь миттю охопив її тіло.

Відтоді, Макаре, Рудана щедро дарує людям своє багатство — залізну руду. Внучку, ти спиш?

— Ні, дідусю. Я думаю: де та печера, в якій здійснила подвиг Рудана? От би знайти її!

— Будьмо знайомі: звати мене Василем Петровичем, або скорочено — Васьпетровичем, а як вас, хлопчики та дівчатко?

— Мене Інкою!

— А мене Вітюхом!

— Макар.

— Грицько, або ж Гриня.

— Только.

До гурту наблизився здоровенний дядько з чемоданом у руці.

— А це мій колега, Степан Степанович. Відомий вчений: він колись розкопав могилу скіфського царя!

— Та з таким колективом ми не те що до царя Рудого, а навіть до самого пекла доберемось! Правда, друзі? — оглянув руданівців Степан Степанович.

— Що ж, пожартували, а тепер пора за роботу! — посерйознішав Васьпетрович і запросив Інку та її команду до невеличкої карти, простеленої на землі.— Погляньте, ось тут намальована річка, за нею — міст, а за мостом — заглиблення під землю.

— Може, це печера? — вигукнув Макар, пригадавши дідову розповідь.

— Це невідомо. Наше завдання, друзі, дізнатися якого походження отвір: чи його вітрами видуло, чи може, первісні люди викопали. Беріть інструменти — і гайда за міст!

Кожному випало щось нести, а Інці Васьпетрович доручив найціннішу ношу — карту розкопок.

Не минуло й години, як руданівці були вже на місці. Вузенька стежка понад річкою довела до двох невисоких скель і там згубилася в бур'янах. Дорогої Інка про щось перемовлялася з Тольком Макухою.

У ці місця рідко хто заглядав, хіба що інколи рибалки пробиралися до невеличкої заплави, де на глибині чудово ловилися коропці.

— Ну ось ми й прибули! — сповістив мандрівників Васьпетрович.

— Та ми. —хотів було щось вигукнути Вітю, але Інка поглянула на нього такими очима, що її помічник проковтнув решту слів.

— Хлопці, а я щось ніде не бачу входу у підземелля,— озираючись, розчаровано проказав Гриць Буц.

— І не побачиш, бо погано дивишся! — І Вітюх впевнено попростував через колючу дерезу до скелі.

— Стривай! — знову спинила його Інка.— Знаєш, Вітюше, хто ти? Вискочка! Запам'ятай: перш ні приступити до пошукової роботи, треба уважно обстежити місцевість!

— Правильно!— похвалив Інку Васьпетрович. —А то, чого доброго, провалимося у підземелля і потрапимо до рук самого царя Рудого. А він, напевно, злий. Аякже, скільки руди втратив та ще таку доньку, Рудану.

— І ви теж знаєте легенду про Рудану? — вигукнув вражений Макар.

— Я чув її, хлопче, коли мав стільки літ, як оце тобі зараз, і відтоді лише й думаю про Рудану. Ві вчився на археолога, об'їздив усю країну в пошук. слідів первісної людини, але ніколи не розлучався з мрією повернутися до Кривбасу й покопатися в рідній землі. Мене давно цікавить питання: чи давні люди навчилися виплавляти з руди метал.

— Отже, ви шукаєте кузню, в якій згоріла Рудана?

— Ти. Макаре, майже вгадав.

— Але ж, дядьку Васьпетрович, то ж легенд казка.

— Я знаю, розумію, але вірю. Такий уже невиправний я народився.

Васьпетрович та Степан Степанович пішли попереду. Вони не чули, як Інка вичитувала Вітюха за якусь провину.

Врешті побачили печеру. Археологи були вражені тим, що вигляд вона мала не такий уже й первісний.

Перед входом земля виявилась утоптаною, навколо — жодної билинки.

— У мене таке враження, ніби цареві Рудому

надокучило сидіти в підземеллі і він вечорами виходить зі своєю старенькою помилуватися багряними загравами Криворіжсталі . Так от: ми Із Степаном Степановичем проведемо розвідку в печері, а ви тут займіться господарством. Ось наша похідна кухня, там вудочки, тут продукти. Словом, готуйте юшку. Чи, може, ви не вмієте?

— Васьпетровичу, таке говорите! — ображено озвалася Інка.— Які ж ми руданівці, якщо не можемо приготувати юшки?

— Як ти, дочко, сказала — руданівці?

— Авжеж. Невже ви не чули?

Та якось не доводилось. То ви. значить, на честь Рудани.

— Так. Ми теж стараємось робити людям добро:

допомагаємо немічним, доглядаємо за квітами, за деревами, збираємо брухт.

— Молодці! Якби про вас дізналася Рудана, вона була б задоволена: чудові нащадки у неї виросли. Ну то ми пішли!

Археологи прихопили з собою лопати, кирки, мотузку, ліхтарики і повільно заглибились у печеру.

Інка розподілила між руданівцями обов'язки, І вони розбіглися: хто ловити рибу, хто заготовляти паливо.

Макар підійшов до Інки:

— Слухай, Інко, я відчуваю: ще не всі таємниці ви. мені відкрили.

— От що, Макаре, сьогодні ти дізнаєшся ще про одну, але наберися терпіння.

Години за дві до печери навіть пташки позліталися, щоб подихати запашною юшкою. Однак шукачів-археологів досі не було. У хлопців такий апетит нагулявся, що вони так і кружеляли довкола казанка, наче бджоли біля розквітлого соняшника.

Врешті в печері щось загупало, і невдовзі на вході з'явилися стомлені, запорошені, чимось збуджені археологи.

— Роздягайтеся, мийте руки та сідайте обідати! — гостинно запросила Інка Васьпетровича та Степана Степановича, а сама чомусь очей на них не зводить.

— Що ви там цікавого побачили? — нетерпляче допитувався Макар, не відходячи від шукачів ні на крок.

— Неймовірно! Просто не знаємо, що й подумати! — гаряче вигукнув Васьпетрович, розмахуючи довгими руками.— Виявляється, до нашого приходу тут хтось уже побував! Це точно — нас не обдуриш! Повсюди сліди незнайомців. За пару сот метрів звідси завал печери, і ось тепер його хтось розкопує.

— А може, то кроти порили? — висловив припущення Макар.

— Е, ні! Ми знаємо, як риють кроти.

— Очевидно, тут побували грабіжники! — сказав Степан Степанович.

— Ми не грабіжники! — несподівано вигукнула Інка. і всі повернулися до неї. Тиша тривала цілу хвилину.

— Ось тепер усе зрозуміло! — всміхнувся Васьпетрович, присідаючи на камінь, що служив замість стільця.— Виходить, це ви тут погосподарювали?

— Ех ти, проговорилася! А ще вожата! Та тобі лише й бути куховаркою! — збиткувався над нею Вітюх.

Васьпетрович зрозумів, у яке незручне становище він поставив ватажка руданівців, тож вирішив виправдати їхню спільну похибку.

— Вибач, Інко, я не хотів образити вас. Я мав на увазі інших грабіжників — любителів легкої наживи. Вони діють уже кілька століть: розкопують городища, древні могили, шукаючи золоті або срібні коштовності. Художня вартість прикрас Їх не цікавить. А ви все-таки добре потрудилися! Нам із Степаном Степановичем значно менше роботи лишилося. Тож дякуємо за допомогу.

Інка витирала прозорі намистинки сліз, стиха схлипуючи.

— Заспокойся, Інко! — підійшов до дівчинки Макар.— Ти ж сама сказала, що сьогодні має відкритися ще одна таємниця. Ось вона й відкрилася. Подумаєш, на годину раніше чи на годину пізніше.

— Інко,— звернувся Васьпетрович,— давайте краще скуштуємо юшки, бо я відчуваю: смачнішої в житті не їв, а заодно розкажи нам про ваші розкопки. Ми ж друзі, тож ніяких таємниць між нами не повинно бути.

Нарешті Інка всміхнулася, І всі разом відчули, як навкруг посвітлішало, і навіть пташки, які були примовкли, враз защебетали на різні голоси.

— Що там розповідати. Ще навесні ми випадково натрапили на цю печеру І подумали: чи не та це печера, в якій жила Рудана? Ось тоді й вирішили пересвідчитись. Роздобули лопату, гірницький ліхтарик і стали потроху пробиратися в підземелля. А в ньому виявився обвал. Довелося розчищати прохід.

— І ви не боялися, що вас могло присипати? — схвильовано запитав Степан Степанович.

— Серед нас боягузів немає! — твердо відповіла Інка.

— Якби треба було, ми навіть поночі могли б працювати. Як-не-як, ми руданівці!—гордо проказав Только Макуха.

— Є пропозиція: працювати разом. Згодні, товариші руданівці? — обвів усіх пильним поглядом Васьпетрович.

— Згодні, як один!—дружно підняли вгору ложки руданівці.

— Після обіду попрацюємо ще зо дві години — і по домівках! А завтра приходьте знову. Але спершу домовимося: не забувайте про свої справи.

Источники: http://krnews.ua/content/view/28878/50/, http://moya-gimnazija.mirtesen.ru/, http://kri.com.ua/1538-schitayte-menya-gimnazistom.html, http://slovogray.narod.ru/dytyachi_povisti_2.html